„Рин-рин”, „шурх”, „рин-рин”, а тоді - „цок-цок” – це мелодія, під яку вже 140 днів подорожує Україною Олександр Мазуренко. Інструментами, які відбивають йому ритм, - є візочок на коліщатах та милиці...

Деколи ритм мелодії витримується (коли дорога гладенька), і візок котиться, легенько шурхотячи, а милиці переносять тіло крок за кроком уперед... Але частіше на розбитих дорогах ритм задоволення губиться. І тоді кожен крок дається з надусиллям, у розпачі стогне візок, милиці риплять, протестуючи, роз’їжджаючись на вибоїнах доріг. А зверху крапотить чи поливає дощ...

І тільки Сашко – патріот-українець витримує всі прикрощі дороги, що збилася з ритму мелодії його руху. Він вперто йде до цілі Україною, творячи її спочатку в своїй душі, а тоді там, де лише територія наша, а все інше - чуже. Радіє, коли бачить відроджену Україну. Сумує і преклоняє скалічені коліна перед її нескореністю. І щастям блищать йому очі, що Україна, його „мамка” (так він говорить), така велика і славна, така горда і непереможна.

Олександр Мазуренко – один з тих, кого вперто не помічає влада будь-яка, забуваючи, що тільки завдяки ось таким непомітним героям Україна існує як держава великої української нації. Саме такі відважні люди і є носіями життя, духу убитої, але нескореної нації.

Це десь там, нагорі, йде переділ влади і портфелів. Йде суперечка, хто значитиміший для України і хто задля її добробуту зробить більше наобіцяє.

І вся ота „верхівка” не розуміє, що такий ось собі українець Сашко за 140 днів подорожі завдовжки у 2800 км, зробив для України більше, ніж усі вони разом узяті за великі гроші (не свої, а наші). Сашкова подорож обійшлася державі у безцінь, а йому самому і його родині – дуже дорого... Вдивляюся у його руки з грубими мозолями від милиць. Ці руки Вони тяжко будують Україну... в душах українців! Хотіла написати все, що Сашко розказує про себе, але певне, іншим разом. Наразі подаю мапу його маршруту із пунктами зупинок і кілометраж. А ще деякі Сашкові думки, записані мною на Косівщині та Вижниччині.

„Ой, Боже ж ти мій, то ніколи ж не пізно стати добрим сином України!”

„Я був російськомовний, я був малорос, а зараз – українець. Я щаслива людина, маю національну гідність – це головне в житті...”

„Говерла не була в моєму плані, але коли йшов, зрозумів, що без відвідин святині не буде повноти відчуття України... Важко було, але подолав. Я переміг, хоч на колінах і на ліктях, але виліз...”

„Я йду не ради слави, я йду, щоб славна була моя Україна, моя мамка...”

„Сім’я Гірників живе дуже скромно. Там був винагороджений вишитою сорочкою, яку носив Олекса Гірник, і вишивала її ще його молода дружина в далекі роки, і куштував виноград, що саджали його руки”.

„Ніколи не пробачу російському більшовизму знущання з мого народу. Ось тепер, подорожуючи, відкрив для себе Дем’янів Лаз, підвали НКВС...! Шкода тих людей, які є малоросами, і розмовляють мовою, якою їх принижували”.

„Це не моя перемога, це перемога мого народу – українців, бо тільки їхньою наснагою і їхнім коштом іду...”

„Якби моя мати не вижила в Голодомор, мене б не було. А зараз моя родина - 14 людей. Уявляєте, скільки українців вбито комуняцькою Росією з кожним, хто вмер від голоду!”

А попереду - дощова осінь і холодна зима. Попереду - не тільки негода, а й не завжди привітні люди, інколи незручний нічліг, не завжди й обід, не завжди коректні запитання на кшталт: „А навіщо? А скільки отримуєш за це?” І тоді сумують очі, а руки міцніше стискають милиці! І жаліє українець Сашко отих, хто не розуміє його щастя, що полягає в боротьбі немічного тіла з відважним духом. Крок за кроком, в унісон рипінню своїх побратимів-милиць несе відважний дух українця з минулого в майбутнє українець Сашко, несе зі швидкістю 4 км на год., що дорівнює стрімкості руху Землі у Всесвіті. На його візок, прикрашений прапорцями України, УНП і червоно-чорним, а ще написом: „Присвячується 500-річчю Кальміуської паланки українського козацтва та пам’яті Олекси Гірника”. Кінцева мета - 5600 км Україною, „щоб довести, що ми, браття, - козацького роду!”.

Всередині візка (не для стороннього ока) – світлини дружини і дітей.

„Шурх-шурх”, „рип”, „цок-цок”. А далі - пісня, яку співає велика Людина. Пісня склалася сама собою в дорозі, зі слів Тараса, Ліни і Павличка, а також зі слів народних пісень. І пісня ця - безкінечна...

„... розгубили, розікрали, взяли за нутроти.

Оце тобі, Україно, за твої щедроти!

... Ой дорога довга, думи обсідають...”

Усе це я записала на диктофон, коли йшла поруч на відтинку Косів-Кути. Відважний Українець Олександр Мазуренко, сотник козацького війська – щаслива людина. Я навіть позаздрила всьому, що чекає на нього в дорозі: і доброму, і недоброму. Нехай Бог благословить Твою Велику Дорогу на славу Бога й України!
„Рип-рип”, „шурх”, „Рип-рип”, „цок-цок, цок-цок,”.

І це теж одвічна пісня України. А повз пісню проносяться, поспішаючи кудись, автомашини...

Антоніна Спільна