Сьогодні третє грудня. Міжнародний день
інвалідів. Що ж це насправді за день такий? Свято? Але, уявіть собі
кампанію, яка з тортом завітала поздоровити свого друга. Це ж просто
жахіття якесь! Ні, назвати цей день святом аж ніяк не можна. А може це
день пам’яті, скорботи та журби? Пам’яті про веселі роки, скорботи за
втраченим здоров’ям, та нескінченою журбою подальшого життя. Чому так
сумно, запитаєте ви? Тому що інвалідність – це довічний смертельний
вирок… Але, годі! Зараз я вам розповім, що ж трапилось насправді.
Тобто, як усе було.
Одного разу (ні, не в сонячний день) життя
сказало: «Усе, друже. Все скінчилося. Прогулянки при повному місяці,
подих люблячої людини. Все. Ти приречений жити нещасливим». Повірте,
усе так і було. Життя так і сказало. Але є одне але. Життя сказало, та
інваліди не погодились. Вони сказали у відповідь: «Звісно життя ти
праве, але… але ми ще живі. Ми докладемо неймовірних зусиль, віддамо
усе, що залишилось, та у будь-якому разі здобудемо своє велике,
невід’ємне щастя».
Так що третє грудня – це день неймовірної сили
волі, надії та віри у майбутнє. Але, виходить, що цей день має
відношення лише до самих інвалідів. Проте, такі слова, як воля, надія
та віра, мають відношення до усіх людей. Та цей день має відношення і
до таких слів, як попередження. Усі ми люди, котрі живуть поруч у
єдиному недосконалому світі. Ми не тільки живемо поруч, але й тісно
співіснуємо один з одним. І в цьому жорстокому світі будь з ким може
статися що завгодно. Ні, це не якась страшна казка. Це реалія життя. В
одній пісні є такі слова: «Люди, одним себе годуєм хлібом, одне на всіх
дано нам небо..»
Виходить так, що третє грудня – це день не
тільки самих інвалідів. Але і усіх. Усіх, хто хоче жити та бути
щасливим. Так, це міжнародний день. День взаємодопомоги та братерської
любові. Любі українці, усі люди у світі! Будьте здорові, щасливі та
ніколи не забувайте один про одного!
Почему Джерело?
